Минуле вже фрагментарне — розсипані частинки, що відірвалися від цілісної форми. Прагнемо зберегти їх у застиглому стані, в якому вони існували, ніби можна зібрати пил у долонях і змусити його залишитися нерухомим.

Пам’ять не застигла. Традиція не замикається в тому, що було. Вона розширюється в тому, що може стати.

У цьому вирі немає фіксованих форм — тільки можливість, де частки не розпадаються, а розчиняються в русі, шукаючи, куди прорости, готуючись до нового існування.

З пилу формуються зорі — наступна форма, що триває й змінюється.

Про мисткиню:

Мисткиня прийняла рішення не відкривати свою особу, щоб вберегти рідних, які перебувають в Криму.

Ця робота базується на спогадах про подорож до Криму в ранньому дитинстві, про те, як я з батьками шукала ванну молодості в великому каньйоні, про саму ванну і як у ній купався тато. Пізніше ми заблукали, коли стемніло. Це про пошук шляху в світлі і про пошук шляху в темряві.

Про мисткиню:

Сана Шахмурадова Танська (1996 р. н., Одеса, Україна) провела значну частину свого дитинства у сільській місцевості на Поділлі, серед річок та лісів. У 2014 році вона іммігрувала до Торонто, де отримала ступінь бакалавра мистецтв з психології в Йоркському університеті. Постійно займаючись графікою, згодом вирішила звернутися до живопису. У 2020 році вона остаточно прийняла рішення переїхати до міста, яке надихало її весь цей час — Києва. Для створення графіки на папері чи полотні Сана використовує туш і пензель, а іноді й пастель. Для живопису використовує стару мішковину або полотно та олію. Як художниця, вона шукає малодосліджене коріння свого походження через колективні та особисті архетипи. Її вибрані виставки включають: «Tree after a tree», Asortymentна Kimnata, Івано-Франківськ (2023), «Czarnoziem» (до 90-х роковин Голодомору — Великого Голоду), кураторка Івана Берчак, Galeria Dim, Варшава (2022), "Like in a movie... ", Галерея «Артсвіт», Дніпро (2022), "If it is no war today, it doesn't mean there is no war", Galeria Institut Goethe, Goethe Institut, Soniakh, Краків (2022), “APOKALIPSYS”, Diogenes gallery, Львів (2022), “The Waxing Crescent Myth”, Експериментальний центр Музеон, Одеса (2021) тощо.

Цей живопис написаний фарбою, що була зроблена художницею Катею Бучацькою власноруч. Робота належить до тривалої серії монохромів, пігментами для яких слугує земля, пісок, мул з різних місцевостей України. Бучацька розпочала серію після того, як декілька українських виробництв фарби були знищені в 2022 році, і в такий спосіб — виготовляючи фарбу самостійно з пігментів тої чи іншої землі — створює свого роду маніфест означення території.

Мул з Чокракського озера, знайдений домашній резерв лікувальної грязі — це ідеальний тонкодисперсний пігмент, а також біогенна сульфідна мулиста грязь, до якої вже 11 років неможливо дістатися.

Грязеве лікування протипоказано при деяких хворобах. Наприклад, серцевих. Художниця каже: "Крим — це моя серцева недостатність. Я думаю, саме тому робити Чокракську чорну було особливо боляче".

Про мисткиню:

Катя Бучацька — художниця, що живе і працює в Києві. У своїй практиці формує нову онтологію через особистий досвід, часто використовуючи іронію та тактику «м’якого» втручання в середовище (галерею, музей чи природний простір). Входить до складу ініціативної групи зі збереження фотографічного спадку гуцульської художниці Параски Плитки-Горицвіт. З 2016 року працює з нейровідмінними людьми в інклюзивній мистецькій студії «Майстерня можливостей» у Києві. Виставлялася у Художньому музеї Штутгарта (Німеччина), Музеї Фолькванг (Ессен, Німеччина), Музеї мистецтва та історії в Брюсселі (Бельгія), Альбертінумі (Дрезден, Німеччина), Museum de Fundatie (Зволле, Нідерланди), Музеї образотворчих мистецтв університету Гвадалахари MUSA (Гвадалахара, Мексика). Персональні проєкти включають «Ізюм — Ліверпуль» у Ліверпульському соборі (Ліверпуль, 2023), «Ти Побачиш Це Світло в Самий Сонячний День» у hunt kastner gallery (Прага, 2023), «Дуже Персональна Виставка» у The Naked Room (Київ, 2020).

В 2024 році представляла проєкт «Щирі Вітання» в Українському павільйоні на Венеційській Бієнале.

Мачок Glaucium flavum Crantz (G. luteum Scop. ) — ідея створення серії робіт, присвячених специфічній флорі Кримського узбережжя, виникла в мене ще в 2014 році. Тоді, після окупації Криму, приїхавши до дідового селища Куру-Озен, я стала помічати, якими є рослини, що вкривають сухий та кам’янистий ґрунт. Це здебільшого сукуленти та колючки, які пристосувалися до пекучого сонця та сухого і спекотного субтропічного клімату. Рослини, подібні до Мачку, мають зазвичай неяскравий, попелясто-зелений колір листя. Ростуть приземкувато, глибоко чіпляючись своїм корінням за скелястий ґрунт, так що вітрові важко витягти їх. Мають міцне та еластичне листя. Мене вразила суворість та аскетичність цих рослин і їхній міцний зв’язок із рідною землею завдяки глибокому корінню. Попри сухість та суворість, тендітно виглядають маленькі жовті квітки, що дають надію на продовження життя.

Про мисткиню:

Ельміра Шемседінова народилась у 1989 році в м. Київ. У 2017 році закінчила НАОМА як магістр. Художниця, педагогиня і дослідниця мистецтва. Виставляється з 2009 року. Член Національної спілки художників України з 2013 року. Маючи солідну академічну освіту та глибоке розуміння принципів мистецтва від Відродження до модернізму, Ельміра володіє багатьма техніками. Вона знаходить натхнення у майстрах класичного мистецтва, зокрема впроваджує інновації, поєднуючи це натхнення з сучасним мистецтвом, створюючи автентичну особисту мову вираження. Одним із її знакових авторських досягнень є розроблена нею техніка імітації тонкої прозорості акварелі за допомогою олійних фарб. Її підхід, що ґрунтується на споглядальному екзистенціалізмі, прагне залучити глядача через емпатію та співчуття. Вона вірить, що краса панує в повсякденному житті та торкається безпосередньо до душі через свої унікальні форми.

Ельміра провела 7 персональних виставок та брала участь у понад 37 колективних проєктах, аукціонах і арт-ярмарках в Україні та за кордоном. Твори мистецтва є частиною колекцій у Європі, США та Китаї. Активний учасник конкурсів, міжнародних мистецьких резиденцій і симпозіумів сучасного мистецтва. Нині базується в Граці, Австрія.

Серія “Енциклопедія дивовижних фактів”. Факт № 117.

На півострові Крим росте ендемічна рослина Дзвінка кримська (Adenophora taurica), яка рідко проростає у теплицях ботанічних садів і яку неможливо виростити у домашніх умовах“

Спочатку для цього проєкту я хотів зобразити червонокнижну кримську рослину Аспіцилію блукаючу. Вона виглядає виразніше і є більш рідкісною за поширенням порівняно з Дзвінкою кримською. Однак метафорично та буквально мені дуже хочеться, щоб кримські татари та інші мешканці Криму більше ніколи не блукали світом і повернулися якнайшвидше додому, на свою землю. Тому я обрав Дзвінку кримську, з надією, що міжнародна спільнота почує голос України та всіх тих, хто був вимушений покинути свої домівки через незаконну анексію Криму Росією.

Про митця:

1979 року (Сокиряни, Чернівецька область, Україна)

Художник, дослідник фотографії, куратор мистецьких проєктів.

Закінчив Сокирянську художню школу, навчався на факультеті дизайну Львівської національної академії мистецтв та в Інституті FotoDepartament (Санкт-Петербург), де у 2012 році написав роботу «Теорія і практика фотографії 2000–2010 років». Співзасновник видавництва BOOKSHA, ідеолог та головний редактор антології сучасної української фотографії «UPHA Made in Ukraine» (BOOKSHA publishing, 2021). У 2016 році ініціював створення UIPH (Український інститут фотографії / Ukrainian Institute of Photography). З 2017 року координатор об’єднання UPHA (Українська фотографічна альтернатива / Ukrainian Photographic Alternative).

Як художник досліджує міфотворчі процеси та їхній вплив на суспільство. Окрім фотографії, працює з малюнком, колажем, інсталяцією та скульптурою.

З Кримом мене пов’язують спогади з дитинства та відчутна рефлексія стосовно культури кримських татар. Моєю рідною та першою мовою є азербайджанська, що входить до тюркської групи мов, так само, як і кримськотатарська та караїмська. З цієї причини я міг з дитинства розуміти кримськотатарські пісні та літературу, що безсумнівно лише підсилювало моє бажання познайомитись із цим культурним явищем. Для мене кожна поїздка до Криму асоціювалась із неймовірними пригодами у фантастичний світ, бо все здавалось новим, незвичним, але напрочуд цікавим.

Представлена робота «Схоплення» є зображенням Комперії Кримської – це зникаюча рослина родини Орхідних. Мене зацікавило в цій рослині саме те, що вона має вигаданий вигляд. Комперія наче водночас поєднує в собі біонічні елементи від тварин, рослин та грибів. Вона є зникаючою рослиною переважно через зменшення вологості ґрунту.

Про митця:

Працює в царині скульптури, інсталяції, лендарту, графіки.

Досліджує теми зв’язку людини з природою, пам’яті та стихійності.

Брав участь у таких проєктах, як «Внутрішньо переміщений ландшафт» у Саржиному Яру в Харкові, відкривав сольну виставку «Меліорація» в Харківській муніципальній галереї, конкурсі “RYSOWAC” та виставці «Особовий склад» в Торуні, Польща та ін.

Живета працює у Харкові.

У цьому проєкті з дев’яти монотипій я досліджую феномен «блукання», який об’єднує природні процеси та історичний досвід. Центральним елементом серії є рослина Аспіцилія блукаюча, що своїм незвичайним, «блукаючим» тілом ніби переходить з одного листа на інший. Цей візуальний прийом став метафорою постійного пересування.

Формат серії підсилює відчуття фрагментації: кожен відбиток виступає як автономна одиниця, водночас складаючи частину більшого цілого. Це відображає досвід вимушених переселень: люди, культури стають розділеними, розкиданими в просторі та часі. Але водночас усі вони формують спільну історію, як окремі роботи серії складаються в єдиний твір.

Протягом століть кримські татари змушені були шукати нові місця для життя, переживали втрати, примушені були «блукати» у пошуках безпеки. Їхня історія — це свідчення неймовірної здатності до адаптації, збереження ідентичності та стійкості перед обличчям зовнішніх викликів.

Монотипія — це техніка, яка сама по собі має елемент непередбачуваності. Вона дозволяє створювати образи, які ніби розчиняються, залишаючи після себе лише сліди. Це співвідноситься з тим, як історія вимушених переселень залишає відбитки на досвіді людей

Особисто для мене, як для людини, що протягом останніх двох років живе між Україною і Німеччиною, поняття блукання набуває особливого сенсу. Сучасна Україна переживає подібний процес: люди, як і ця рослина, змушені пристосовуватись до нових реалій.

Про мисткиню:

Софія Голубєва — міждисциплінарна художниця з Одеси, яка живе та працює між Берліном і Одесою.

Закінчила Одеське художнє училище ім. Грекова (2015), пройшла курс «Сучасне мистецтво» в KAMA (2019) та отримала ступені бакалавра (2019) і магістра (2021) в НАОМА. З 2024 року — студентка Берлінського університету мистецтв за стипендіальною програмою уряду Німеччини.

Працює з живописом, графікою, перформансом, інсталяціями, відео та мозаїкою. Досліджує такі теми, як пам’ять, вплив війни на життя й ландшафт, а також роль живопису в цифрову епоху.

Учасниця міжнародних виставок, резиденцій та фестивалів в Україні та за кордоном. Її роботи публікували Tagesspiegel, Frankfurter Allgemeine, Mitec, NWZ, Monopol, TAZ, MorgenPost…

У цій роботі зображено зозулині черевички — рідкісну рослину, занесену до Червоної книги України, що росте в Криму. Її ніжна форма поєднана з образом людської руки, яка тримає цю вразливу рослину. Такий жест підкреслює крихкість і водночас силу життя, що потребує захисту та турботи.

Зозулині черевички стають символом життєстійкості й відновлення, а рука — метафорою людської відповідальності за природу.

У цій роботі художниця зобразила гілочку ялівця — ще одну рослину з Червоної книги України, що зустрічається в Криму. Вона поєднана з образом людської постаті, яка тримає цю гілку, створюючи символічний зв’язок між тілом і природою.

Гілочка ялівця, міцна й стійка, у руках людини стає знаком надії, сили й відновлення. Постаті в таких роботах виступають не лише свідками, а й учасниками історії життя, що триває попри будь-які перешкоди.

Про мисткиню:

Народилася 1999 року в місті Сєвєродонецьк, Луганська область. У 2019 році завершила Харківське художнє училище за спеціальністю «Викладач живопису», у 2023 році отримала ступінь бакалавра в НАОМА за спеціальністю «Станковий та монументальний живопис». Наразі живе та працює у Києві.

У своїй практиці працює з живописом, колажем, анімацією та вишивкою. Змальовує в роботах архітектурні споруди й конструкції, а також ландшафти, де акцентує увагу на порожнечі, пустотності та занепалості цих просторів і об’єктів. Однак самі архітектурні елементи в роботах мисткині постають декораціями міського простору. Тоді як у центрі творів тематично та образно значиме місце займає оприявнення людських почуттів, емоційних станів та соціальних аспектів життя.

Роботи художниці представлені в другій редакції української частини Secondary Archive, а також в архівних проєктах “The Sky Is Open. Voices From Ukraine” та “Україна в огні” (від Малої Галереї Мистецького Арсеналу). Учасниця нещодавніх групових виставок “Secondary Archive: Women Artists in War” (Galeria Labirynt. Люблін), “Відчуття безпеки” (ЄрміловЦентр. Харків), персональних виставок «Відреставрувати тріщини у висохлому шарі неможливо» (Galeria Labirynt, Люблін). Резиденцій “Українські екології” (від ІЗОЛЯЦІЇ та Української мережі довкіллєвої гуманітаристики), Резиденція для українських феміністичних художниць, організована ініціативою Мартіна Рота та ін.

Особисто я назвала б цю квітку Волошкою Керченською, адже вона є ендеміком – проростає тільки на узбережжях мого півострова. Але, попри все, вона змогла розповсюдитись трохи далі – на узбережжя Порт-Кавказу – на інший бік Керченської протоки й трохи далі. Туди, де я обходила всі схили й улоговини, збираючи цілющі трави разом із моєю бабусею-шаманкою-захисницею-рослин.

Ця водночас проста й, здавалося б, звичайна квітка якимось чином володіє моїм серцем: вона – найулюбленіша квітка моїх батьків.

Дивлячись на її тоненькі рожеві, а іноді пурпурові пелюстки, крихке стебло і листя, ніби мʼякі голки, – здається, я відчуваю, як відкриваються невидимі двері додому.

Я відчуваю тонкий аромат теплих степових трав і солі, що проступила з зсувів солончаків та червоної руди.

Я чую лагідний шум хвиль на теплому, багатому на різнориб'я Азовському морі.

Я бачу диких коней, які весь день бігали по цих квіткових кущиках степу, ніби по розсипаних різнокольорових дорогоцінних камінчиках, що переливаються під палючими променями сонця.

Я чую себе.
Я відчуваю себе.
Я – є жива.
Всередині мене – мій дім.

Крихкий.

Дім, що назавжди присутній у спогадах і нескінченних метафорах знаків, відлуннях пам’яті, у маленьких дрібницях, у кольорах картинок в інтернеті й хвилястих вулиць Google Maps…

- Бабусю, що це за такі дивні цибулинки? Вони якісь незвичайні… – маленькі і різнокольорові. А можна я їх спробую в салаті?

- Знаєш, вони справді дуже особливі. Їх майже не залишилося. Уявляєш, ці цибулинки – це коріння чарівної квітки, яка має величезні фіолетово-сині пелюстки з багряно-жовто-червоними пестикулами й тичинками. Тільки подумай, наскільки ми, люди, безжальні й жорстокі… – ми майже знищили ці чарівні квітки, і тепер їх майже не залишилось в природі. Це Шафран Гарний – ендемік, проростає він виключно в особливих місцях нашого півострова. Уявляєш, із цих цибулинок можуть проклюнутися чарівні квітки, які на відміну від більшості рослин, а також їх родичів, прокидаються восени. Така свіжа осіння квітка, схожа на крокус, тільки особливіша, ще прекрасніша та вишуканіша, вона дарує весняну надію тоді, коли вся природа «засинає» – восени.

Дивлячись на її тоненькі рожеві, а іноді пурпурові пелюстки, крихке стебло і лиДавай краще ми зараз висадимо ці цибулини в нашій секретній оранжереї. А потім, коли вони стануть міцнішими і їх стане хоча б трохи більше, то ми з тобою вирушимо в подорож у гори й там їх розсадимо. А ще давай відправимо нашим друзям поштою кілька цибулинок, щоб вони теж висадили їх по гірських схилах. Уявляєш, весь наш Крим буде квітнути найпрекраснішими квітками тоді, коли вся природа почне занурюватись в осінню меланхолію та «засинати».стя, ніби мʼякі голки, – здається, я відчуваю, як відкриваються невидимі двері додому.

- Бабусю, а вони цілющі?

- Так, Маля, ця квітка дуже особлива. Вона неймовірно вразлива й крихка, але всередині – така сильна, що може сповільнювати старіння.

- І смерть? … О! Я придумала! Давай розведемо багато-багато цибулинок Шафрану Гарного, а потім висадимо їх скрізь, куди тільки зможемо дістатися. А ще відправимо всім-всім твоїм друзям – екстрасенсам, агрономам і йогам. Ми напишемо їм інструкцію, як розмножувати й вирощувати Шафран Гарний, щоб потім вони висадили цю чудо-квітку по всіх схилах і узбережжях, у всіх парках і галявинах. Щоб більше ніхто ніколи не «засинав»…

Про мисткиню:

Марія Куліковська – мультимедійна/гібридна художниця, архітекторка, акціоністка-перформерка, дослідниця та викладачка. Народилася в 1988 році в Керчі, на Кримському півострові, Україна. Після анексії Криму російською федерацією вона жила і працювала в Києві та в країнах ЄС як біженка і вимушено переселена особа. Після окупації Кримського півострова навесні 2014 року художниця більше ніколи не поверталася до свого рідного міста.

Марія здобула ступінь магістра в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (2007-2013) в Києві, Україна (МА з архітектури будівель і споруд), а також має другий ступінь магістра образотворчого мистецтва в Університеті Констфак, Стокгольм, Швеція. Наразі її запросили проводити докторське дослідження з драматургії, перформансу, гендерних студій та переміщення у De Montfort University, Лестер, Велика Британія.

Художниця заснувала міжнародну артгрупу та відкриту феміністичну артплатформу «Квіти демократії» у 2015 році. Пізніше, у 2017 році разом з Олегом Вінніченко заснувала «Школу політичного перформансу» – культурну платформу для незалежного мистецтва. Друга половина 2016 року стала початком співпраці Марії Куліковської з Олегом Вінніченко, а 8 березня 2017 року вважається офіційною датою заснування студії MK+OV.

Створюючи цей малюнок, я думала над вічною боротьбою двох протилежностей – збереження та руйнація. Кропітка робота дослідництва, збиральництва та садівництва може тривати роками, коли як знищити цю працю вщент може лише мить. В цьому випадку доля рідкісної рослини на окупованій території нам більше не відома, але для мене було дуже важливо відтворити її вигляд хоча б з фото. Поверх ледь помітного зображення квітки я нанесла перфорацію, яка нагадує металеву загорожу.

Про мисткиню:

Народилась 2000 року в Києві. Тимчасово проживає та працює у Відні, Австрія. Випускниця Національної Академії образотворчого мистецтва та архітектури, спеціалізація монументальний живопис, ступінь магістр. Зараз навчається у Відні, Австрія в університеті прикладних мистецтв die Angewandte, департамент живопису. Співзасновниця artist-run space “arka arka” (Відень).

В своїй творчості осмислює такі теми як спогади та колективна пам'ять, зв'язок людини та середовища. Працює з такими медіа, як: живопис, скульптура, звук.

Я була два рази, здається, в Криму. І кожного разу ми зупинялися в Євпаторії. Для мене це напівміфічне місце. Більшість уявлень сформувалася або ж продовжують набуватися від спогадів та описів друзів і знайомих. Тому обрала щось спільне та щось ледь вловиме. Ковила стала рідкістю в тих місцях, що також зву дома, але тепер, кожного разу, коли знаходжу її, згадуватиму про Крим.

Про мисткиню:

Тамара Турлюн (нар. 1995, село Павлівка Черкаської області) — українська художниця, що працює з графікою, живописом, відео, мозаїкою та скульптурою, а також викладає. Живе і працює в Києві. У 2016 році закінчила факультет образотворчого мистецтва Дніпропетровського театрально-художнього технікуму (ДТХК). У 2019 році закінчила кафедру живопису в студії монументального мистецтва НАОМА та програму КАМА у 2021 році. Співзасновниця самоорганізованого простору Depot12_59. Співзасновниця та учасниця kein Kaffee, keine Blumen, kein Fisch, kein Fleisch.

Учасниця численних резиденційних програм та групових і персональних виставок.

Відео-занурення в події 26 лютого 2014 року в Сімферополі. Повернення до останнього образу моря – натовпу протестувальників всередині будівлі Верховної Ради Криму.

В цей день я знаходилась у дворі Верховної Ради. Мене відтягнули в куточок атріуму, і я спостерігала за подією, наче з боку: тисячі зимових курток і капелюхів вирували всередині і приголомшували хвилями свисту.

Це був п’ятий день після перемоги Майдану, було страшно за Крим на тлі заяв проросійської влади півострова. 26 лютого посеред величезного натовпу було відчуття перемоги вдруге. 27 лютого зайшли російські війська, російські спецпризначенці зайняли та заблокували будівлю Верховної Ради Криму.

26 лютого починається мій особистий відлік подій. День, який дуже добре пам’ятаю, бо з нього почалася черга подій, що тягнуться донині. Незворотність, яка поєднує той день і сьогодення довжиною в 11 років війни. Мені складно не думати, що було б, “якби”. Під Верховною Радою в Сімферополі зібралося кілька тисяч людей, що було б, якби ми не пішли звідти? Вже наступного ранку будівля була захоплена, що було б, якби ми залишилися на ніч? Наступного дня в місті була російська армія, що було б, якби ми знали про це кількома годинами раніше? Уява генерує сценарій, де війна зупинилася в цьому моменті, так і не розпочавшись.

Про мисткиню:

Мисткиня з Криму (Акмесджит), яка працює над темою втрати дому та забування

Світлана Конопльова переїхала до Києва з рідного Криму під час Майдану. Займається урбаністикою, працювала в Інституті Генплану і в «Агентах Змін».

У своїй мистецькій практиці я досліджую ліричність ландшафту, його занепад, пам’ять і біоми. Оскільки я цікавлюсь водночас історією та природничими науками, то наукова складова є основою для досліджень та робіт.

Мене зацікавила тема рефугіумів – ділянок, де певні види, здебільшого рослини у моїх роботах, виживають у несприятливих умовах (кліматичних, господарських, історичних тощо). Інтерес до цієї теми прокинувся ще за часів життя на Херсонщині і загострився під час окупації Півдня.

Виразним втіленням таких природних капсул є кургани, спільні для мого регіону та Криму. Кургани зберігають в своїй землі первісну флору регіону. Навіть після розкопок та в оточенні штучних ландшафтів вони утримують в собі насінини та коріння рослин, які зростали там тисячі років тому. Зараз, коли інформація про окуповані регіони є фрагментарною, існування рефугіумів як островів локальної пам’яті є медитативним та водночас надихаючим явищем.

Працюючи з цією темою, я вивчаю історичний та екологічний контекст регіону під час та поза повномасштабним вторгненням.

Рефугіум можна сприймати як стан заціпеніння/чекання/внутрішньої напруги, з якої ми колись вийдемо. Для мене це частково метафора повернення на деокуповані землі з відносно безпечного місця проживання, в якому я перебуваю зараз. А, можливо, це просто реальний екологічний сценарій, коли організми можуть повернути собі природні території.

Про мисткиню:

У своїй практиці досліджує тему пам’яті місця, лірики ландшафту та працює з історичним контекстом свого регіону. Роботи балансують на межі фікції та реальності, спільним та особистим.

Працює з інсталяцією, графікою та знайденими об’єктами.

Відображення майбутнього в дитячих очах, що давно втратили безтурботність. Картина передає внутрішню боротьбу між минулим і майбутнім: темні мазки – відбиток пережитого, світлі відтінки – проблиски надії. Це погляд крізь досвід, що змінює, але не позбавляє мрій.

Про мисткиню:

Мисткиня прийняла рішення не відкривати свою особу, щоб вберегти рідних, які перебувають в Криму.

Один із симптомів безпорадності, тривалої зневіри, "зараження" реальністю, що приходить на зміну первісному шоку. Роботи з серії «Посібник перед сповіддю» — це відбитки станів, які відчуваються майже фізично. Їх неможливо ігнорувати, неможливо викорінити, вони вимагають реакції. Назва серії натякає на гріховність цих відчуттів, на потребу в очищенні. Але чи можлива сповідь у просторі, де межа між минулим і теперішнім розірвана?

Infinit return — це один із виявлених станів «між прощанням і поверненням». Це про життя, яке розпадається між гіперболізацією минулого та депривацією теперішнього. Фігура, що блукає, що губить себе у постійному повторенні — історій, подій, почуттів. Бездіяльник — безликий, або ж той, хто ходить по колу, неспроможний зупинити власну невгамовність.

Крим — це теж історія про нескінченне повернення. Історія вигнання, депортації, повернення й знову вигнання. Це пам’ять, що чіпляється за кожен уламок простору. Знову і знову.

Про мисткиню:

Народилася в 1999 році в Одесі. Закінчила Одеське художнє училище імені М. Б. Грекова, кафедру живопису (2018). Вступила в Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, кафедра графіка (вільна форма); з 2019 по 2023 рік перевелася на заочну форму навчання на факультет теорії та історії мистецтва. У своїй практиці працює з тотальною інсталяцією, створенням «ситуації», яку художниця ідентифікує як «спів-буття», «спів-подія», використовуючи різні медіа, де головним і центральним елементом залишається особистий щоденник-блокнот авторки. У 2020-2022 роках була учасницею та співзасновницею творчої спільноти на ОСРЗ-2 (закинутий судноремонтний завод в Одесі), який вплинув і розвинув тему ситуаційного, крихкого мистецтва в контексті «спів-існування» з іншим.

Подорожуючи Кримом (2006–2015), я завжди намагалася побувати в місцях, які малював мій дідусь, побачити та сфотографувати ті старі будинки, зображення яких пам'ятала з дитинства, або ж те, що від них, на жаль, залишилося.

Порівнюючи ці фотографії з роботами дідуся, можна справді простежити, як прикро змінилося обличчя Криму у другій половині 20-го — на початку 21-го століття. Дикунський курортний бізнес часів радянщини та 90-х років і приголомшлива деградація після анексії Криму, за останні 11 років панування Росії, наклали на колись квітучий, самобутній край жахливий відбиток.

Наразі більшість живописних автентичних куточків або зникли назавжди, або ж вкрай спотворені, лише віддалено нагадують пейзажі, увічнені на роботах мого батька та дідуся.

Про митця:

Ірфан Шемседінов народився в 1919 р. у м. Євпаторія (Кезлев) в родині художника Гафара Шемседінова.

Здобув освіту в Харківському інституті інженерів комунального будівництва на факультеті архітектури (нині Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова).

Викладав у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури в Києві, був професором, деканом факультету архітектури.

За його проєктами споруджено об'єкти в Києві та Криму.

Про митця:

Гафар Ірфанович Шемседінов народився в Києві у 1952 році і став архітектором. Він обожнював подорожувати Кримом, вивчати його куточки і краєвиди. Він також намалював безліч кримських мотивів. Вивчав автохтонну топоніміку та досконало знав гірські силуети та автентичні географічні назви. Багато своїх творів він намалював впродовж власних подорожей Кримом і зокрема поруч із батьком.Шемседінов народився в 1919 р. у м. Євпаторія (Кезлев) в родині художника Гафара Шемседінова.

На першій мапі я позначила місце, де я жила перші роки після народження: гуртожиток в Узбекистані, місто Кіргулі (або Кіргілі). У мене гарна пам'ять, я чітко пам'ятаю себе з 4 років і спалахи, роки, коли ще навіть не ходила, пам'ятаю свої думки… В тата так само.

Я вважаю своєю Батьківщиною Крим, я кримська татарка. Саме в цьому невеликому місті в Узбекистані, завдяки розмовам з татом, спілкуванню з батьками, я відчула це прагнення одного дня оселитись в Криму, відчула, що Крим мені потрібний. Цікаво, що саме в Кіргулі я вперше отримала досвід війни. Правильно ті події 1989 року називаються «Ферганська різанина» та між собою ми називали їх війною. Мені було 7, я бачила з вікна напади на людей, у нас була комендантська година з 21. 00, на вулицях згорілі будівлі та автівки. У мене є 2 молодші сестри, і постійно вночі якісь чоловіки стукають в двері та хочуть забрати тата. Відчуття страху за близьких було постійним, і вночі я не могла заснути, поки не зверталась вигаданою дитячою молитвою до Бога. Це був початок шляху до Криму.

На мапі з червоної глини позначено перше місце, де ми оселились в Криму. Село з неасфальтованими дорогами в степовому Криму, з одною школою на 5 сіл. Літо було прекрасним, теплим, з ароматами трав, річкою Салгір, дикими черешнями. Діти в школі були іншими, ніж в Узбекистані: дуже важливо, яка в тебе національність. Лякали один одного кримськими татарами… Коли я казала, що я кримська татарка, дивувались, що я не схожа на те, що їм розповідали батьки.

Про мисткиню:

Леонора Янко почала активну виставкову діяльність у 2021 році з серіями «НЛО. Надто Лагідний Об’єкт» та «БУДАЛІ». Окремі твори та серія «НЛО» присвячені темі тимчасово окупованого Криму, рефлексіям автобіографічних фактів резилентності кримськотатарського народу.

Роботи були представлені на більш ніж 20 персональних та групових виставках в музеях і галереях України, також брали участь у виставкових проєктах в Італії, Швейцарії, Німеччині. Окремі роботи знаходяться в музейних колекціях.

Паралельно з мистецькою діяльністю з 2014 року займається документально-дослідницькими проєктами російсько-української війни, історіями героїчного спротиву українського народу. Деякі проєкти знайшли втілення в постійній експозиції Музею Берлінського муру Mauermuseum – Museum Haus am Checkpoint Charlie (Берлін, Німеччина).

З метою привернення уваги до кримського спротиву та кримських політв’язнів у 2023 році реалізовано мистецький проєкт з поширення стріт-арт об’єктів брата кремлівських політв’язнів Богдана Зізи на вулицях Києва, Берліна, зокрема на фрагменті Берлінської стіни.

Я – Тюльпан

Я народився серед узорів, у світі, де кожен мав своє місце, де лінії перепліталися в циклічній єдності гармонії, вбираючи в себе мрії про майбутнє. Я ріс у цьому візерунку, відчуваючи тепло кольорів, слухаючи шепіт інших, подібних до мене. Усі ми є частиною цього єдиного полотна.

Мій шлях нелегкий. Вітер змін піднімає мене, кидає у невідомість, та я не пручаюся. Я несу в собі пам'ять про своє походження, а орнамент, закарбований у моїх пелюстках, захищає мене. Я знаю: мій шлях продовжується, звільнений простір стає місцем для тих, хто прийде після мене. Я залишаюся поруч, на межі між тим, що було, і тим, що ще належить створити.

Так було завжди. Так буде й надалі. Знання не згаснуть, бо їх підхоплять інші.

Я – мандрівник.

Я – Тюльпан.

Про митця:

Рустем Скибін народився 6 квітня 1976 року в Самарканді, Узбекистан. Він є одним із найвідоміших сучасних кримськотатарських керамістів, гончарів, художників традиційного та сучасного мистецтва, етнографів, орнаменталістів, графічних дизайнерів та дизайнерів інтер’єрів. Рустем також є викладачем.

Як ініціатор і куратор наймасштабніших проєктів про культуру Криму в Україні, він фокусується на дослідженні, збереженні та відновленні автентичного мистецтва, а також розвитку сучасної культури кримських татар.

Рустем Скибін активно пропагує кримськотатарську культуру в Україні, ЄС, Великобританії, США, Канаді, а також у Близькому Сході та Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Він є членом міжнародної фундації майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Мікеланджело» (2021) і заслуженим майстром народної творчості України (2020).

Твори Рустема зберігаються в колекціях національних та світових музеїв, включаючи колекції Білого дому в США і Британського парламенту у Великій Британії.